|
Боже мій, яке сіре небо! Схоже на моє життя, на моє обличчя, що кожного дня глузує з мене у дзеркалі, вона до болю виразно копіює мою душу, гнилу, ушкоджену скверною, отруйну. Я погано пам’ятаю, коли я востаннє бачила моє небо блакитно-білим з перламутровими хмарами і іскристими скалками, я чомусь не можу пригадати, коли у ньому востаннє курликали лелеки – мої українські друзі і жайворонки вітали чарівний візит Лялі. „Покиньте санчата, візьміть воза!” – кричали б навкруги діти. Коли це було? Не пам’ятаю...
Я опустила очі долу і розстібнула гаманець, протягуючи зім’яті брудні гроші байдужій продавщиці. Я щойно купила собі смерть, отруйну речовину, що шкварить мої легені щодня, як сало на сковорідці хижий вогонь. За звичайним ланцюгом подій я відійшла від того пекельного місця і попрямувала знайомою стежкою, що вела в нікуди. Дорогою я відкрила цю огидну річ, як лукава Пандора колись відкрила людству страшні біди. Та вона хоч залишила їм надію, а от я собі нічого не залишаю, навіть вибору.
Тягну першу... „Ой, така молода, а вже пропаща” – чую далекий жіночий голос, що семимильними кроками наближується до мене і от-от підхопить у вихор докорів і ганьби. Ох, як мене погано... Та не від того, що докоряють, а від того, що я більше не хазяйка своєї долі. Раніше хвалилася перед друзями, що, мовляв подивитесь – спробую і полишу. Аж ні, де там! Не думала навіть, що моє зухвальство призведе до покірного рабства і, на жаль, я не маю коштів, щоб відкупитися. Та хіба ж є у світі такі кошти? Всі вони отут, в моїй голові, що в’їлися і розчинилися без суду і слідства. О, якби я могла судити їх, я б засудила весь світ, знищила усю ту кляту отрути з усіма „пекельними місцями” і байдужими продавщицями. Це я вже нарікаю на долю через безвихідь. Хіба ж вони винні, ті продавщиці, що їм байдуже, хіба ж вони породжували в мені зухвальство?.. Життя таке. Та й воно не винне! Чому, якщо у когось щось не виходить, або ж йде не так, людство одразу кепкує на життя? Воно подароване Богом і природою, щоб ми не губили його, як я, не травили, як я, не вкорочували щодня унормованими дозами отрути, як я. Я! Я! Я! Хочу повторювати цю літеру, останню в алфавіті, щоб залишити у пам’яті її слабке відлуння, бо ж воно невдовзі стане для мене дійсно останнім.
Тягну другу... О, в мене закінчилися сірники. Дивлюсь на всі боки, визираючи перехожих, але нікого не бачу. Що робити? Мене охоплює страшенний гнів, я ладна рознести до біса увесь світ, з’їсти його живцем, розідрати себе до крові, аби отримати бажане.
Туман спускається на мене згори і я потопаю у ньому, захлинаючись у злості. Бачу щось віддалене, якийсь темний силует вдалині, йду до нього з надією, наче до святині, до церковної ікони, щоб припасти, цілувати заляпану ризу, аби злікувати роз’ятрену душу. І тільки коли підійшла зовсім близько, побачила перед собою залізний стовп з написом: „Не палити!”
Вже сутеніло. Я йшла пустою вулицею і тихенько божеволіла від свого життя. Я знала, що вмираю, хоч би ж тільки швидко, а то вже й на те не заслуговую. Аж раптом хтось мене як вдарив по влечу – я аж підскочила від несподіванки і жаху. „Привіт! Запальничка є?” – запитав хтось незнайомий, на вигляд схожий на безпритульного, брудний весь, огидний, у драній одежі і смердючими космами. „Ні” – коротко обрізала я і пішла собі, лаючись від безталання. Ще одна загибла душа. Як і я. Але мені чомусь неприємно поряд з ним, хоча я розумію, що моє становище залишає бажати кращого, ні, навіть вже нічого не залишає. Так-так, я либонь не знайду сьогодні сірники...
Дійшла додому. Впала на диван перед телевізором. А ось і сірники! Взяла. Підпалила. Травлюся знов. О, як приємно помирати так!..
Тягну третю....
Четверту...
П’яту....
Останню. Я спеціально взяла все, щоб померти одразу, бо ж легені мої, як терен, колючі і чорні, а ще від ним терпне тіло і в’яне душа. Я не хочу помирати повільно, бо я – не рослина, я відчуваю те, що кінець надто близько, адже отрута діє протягом двадцяти років. Я втратила все, як наркоман, залежна і безпорадна. Я рабиня перед цією силою, перед власне її могутністю. Я не господарка долі, а зухвала лялька, що співала дурні пісеньки, поки не стала батарейка.
Повільно закриваю очі і потрапляю у справжній вихор туману. Болить голова, але я знаю, що це ненадовго. Я сподіваюся, що більше не буду відчувати болю. Я засинаю.
Завтра світло вдарить по небу і розгонить сіру мару. Білі хмари вкриють його блакитну гаму і заіскряться прозорими скалками. Жайворонки співатимуть весняні пісні і прославлятимуть тепло. І так до безкінечності. Колись повинне було настати це прозріння і хай люди бачать його наново кожного дня. Хай підіймають очі до неба, перш ніж дивитися в байдужі очі продавщиця, хай знають, як треба жити, щоб не засинати під шепіт самотності у могильній тиші. Я хочу, щоб вони бачили, чули і знали. І жили. А я, на жаль, вже ніколи цього не побачу.
ID:
270245
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.07.2011 22:14:30
© дата внесення змiн: 02.08.2011 11:57:04
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
