Стоїть на заборолі князь Данило.
Набігли тіні на чоло.
Спить ще спокійно Галич мила.
Та лихо вже з степів прийшло.
Вже стогне матінка земля
В обіймах хижих таурменів.
Бату незлічених туменів
Лунає галас, звіддаля.
Міста палають на Русі.
В ярмі вже стогнуть міліони.
Чужинців жадібні загони
Грабують села й нищать всі.
Батий вклонитись вимагає.
Погрожує забрать усе.
Походом новим всіх лякає.
Розруху знов на Русь несе.
""О Русь моя,Вкраїно мила,
Були ж великі ми колись.
В державі була наша сила,
Та в різні боки розбрелись.
Не було рівних нам у битві,
Коли єднались ми в недолі.
На милість не звірялися ми долі,
Лиш Богові склонялися в молитві.
Незламність нашу знали вороги,
То ж в авантюри не вдавались.
Велику Русь чіпать боялись.
Свої тримали береги.
Та розтягнули ми державу .
Ділили все,та рвали на шматки.
Хапався кожен за булаву,
Та знову падала із кволої руки.
Б`ють нас тепер й долають поодинці.
Княжіння нам з руки дають.
Сміються в очі нам ординці
І в спини згорблені плюють.
Як знести нам таку наругу?
Ховати маєм серця жар.
В очах гасить пекельну тугу
І вотчину приймати в дар.
Та й чи дадуть? О гірка доле,
А може голову візьмуть?
Долями вершить дике поле
І не близький до нього путь.
Прости ганьбу Вкраїно мила.
Свій люд я мушу захистить.
Ще не зродилась наша сила,
То ж треба ворога просить.
Чи ж ще побачимось з тобою,
Чи голову складу я в чужині?
Прошу ,дай розуму мені
І сил змагатися з бідою"
Землі батьків вклонивсь Данило.
В хустинку рідної набрав.
Боляче серце защеміло.
Перехрестивсь.До Батия подавсь.
Тягнулись дні,неділі,місяці.
Долала валка степ широкий.
Поводи рвались у руці.
В одежу ліз мороз жорстокий.
Та все кінчається колись.
В Сарай нарешті дібрались
І змушені тепер чекати
Коли-то зволитьхан прийняти.
І ось нарешті,Куремса
Приніс запрошення від хана-
Йде на поклін Вкраїна безталанна,
До ніг ченгізового пса.
В палаці дивнім і величнім
Стояло Батия шатро.
Кочівника життям привичним,
Царя степів,життя текло.
Сидів на троні хан Батий.
На князя пильно подивився.
Від люті кров`ю весь налився.
Спаси й помилуй Дух Святий.
Данило низько уклонився,
Високо голову підняв.
У очі Батия дивився.
УБога помочі благав.
-Чому раніше не прийшов,
Чому чекав ти стільки років,
Чому із іньших не береш уроків,
Чи може часу не знайшов?
Чому понищив ти мечем
Мною поставлених вассалів?
Чому не став моїм плечем?
Чому цькуєш на мене Галів?
Чому від страху не тремтиш-
Мене боїться вся Європа?
Зробить із тебе можу хлопа,
Чом не благаєш,чом мовчиш?-
Слиною бризкав хан Батий.
Підняв на князя люті очі.
Хапав повітря ніс плаский.
Зробився хан темніше ночі.
Стояв Данило й не сахнувсь.
В поклоні низькому зігнувсь.
Чекав коли Батий дозволить,
У захист свій,хоч слово мовить.
-Мене ти не просив угості
Й наказу я твого не мав,
То ж не гнівись великий хан.
Зміни на милість прояв злості.
Не раз в походи я ходив.
Чи ж можу я боятись смерті?
Не раз і ворогом припертий,
Пощади,все ж,я не просив.
Мені ти голову зітнеш.
Яка у тому буде користь?
Лиш смуту на Русі пожнеш,
Та й чи дозволить тобі совість.
Ти, хан великий,син степів,
Хіба зобидиш свого гостя?
Під захистом твоїх богів,
Нікого ми не боїмося.
Ти Галич в мене зажадав,
Тому й прийшов тепер до тебе.
Кому віддам її від себе,
Коли ще батько її мав.?
Моя це вотчина з дідів.
Хіба віддаш у чужі руки?
Та й чи дозволят мої внуки,
Сини хіба оставлять у біді?
Зміни свій гнів на милість,хане,
Хіба тобі бракує ще рабів?
За все віддячать галичани.
Орду не рухай із степів.
Твої ж тримаємо кордони,
Та й дань ми справно платимо.
Тобі скорились міліони
І ми,в потребі,поміч подамо.-
Стояв Данило,присуду чекав.
Батий з-під лоба поглядав.
В очах уже не було глуму,
Та думав він не легку думу:
"Хоч гордий він,та виказав покору.
Сміливого і меч не тне.
І з мене зняв він ніби гору,
Нехай стріла його мине.
Його я матиму в союзі,
А ворогів хіба бракує ще?
На Україну звістку хай несе,
Як цінить хан покірних друзів"
-Дам я тобі пайдзу на Галич-
Відзнаку хана золоту,
А що кричав на ебе ,вибач,
Бо вдачу маю я круту.
Хотів би в друзях тебе мати.
Тепер що хоч мене проси.
Одержиш все,що зможу дати,
Не підведи ж і Куремсу.
Намісником моїм ти будеш,
Царем у західній Русі.
І твої люди й мої люди
Тобі підкорятся усі.
Схиливсь в поклоні князь Данило,
У думках Богу помоливсь.
-Мене чекає Галич мила,
То ж відпусти і не гнівись.
Не довго й дозволу чекали,
Швиденько коней запрягали,
Долали сніжну хуртовину,
Летіли в рідну Україну.
Ось і Дніпро,і кручі,кручі.
І серце рветься із грудей.
Прийми синів своїх Могучий.
Тугою зморених людей.
Рідна земля,ти вся у шрамах.
Все згарища,та бур`яни.
Хрести на пагорбах і в ямах.
Лежать навкруг твої сини.
Уже й у Галич повернулись,
Та не позбутись важких дум.
І ніби духом стрепенулись,
Та душу пік Батия глум.
Стояв засмутчений Данило:
"Як далі жити,куди йти,
Яке найперш робити діло,
Як силу ворога змогти?"
ID:
322143
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 15.03.2012 17:24:54
© дата внесення змiн: 15.03.2012 17:24:54
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
