Десь там, за дверима, ходиш ти. Такий знайомий і чужий водночас. Мабуть самотній. Може там тобі холодно? Може щось не складається? Чому ж ти мовчиш? Хіба не знаєш, що я на завжди відкрила свій світ для тебе. З останнього тижня мого останнього літа, багато всього минуло. Та все ж навряд почуття покинуть серце.
Душа метеликом летить, туди де ти є. Тріпоче своїми маленькими кволими крильцями, та все ж таки прямує до своєї мети. Нехай це буде той вогонь в якому обгорять її крила, це не важливо, нехай горять, аби досягнути хоч краплинку мети.
Маленькі безпомічні крильця, б'ються об двері в твоє серце. Вони на замку і наврядчи знайдеться ключ для мене. Хоча б один ключ, щоб відкрити один з твоїх замків. Ті неприступні двері, закриті наглухо. Залиті слізьми, вони промокли, просіли і тепер ще важче їх буде відкрити. А ти все такий же невблаганний, не відімкнеш своє серце, не підіймеш з колін ту , зо рве своє горло у молитвах про розуміння.
Холодно, самотньо, десь там у середині болить... Наче у тумані в своїх одиноких думках. Це нерозуміння вбиває, розриває на шматки і доводить до божевілля.
Та уже всеодно. Нехай і божевільна, зате умію відчувати. Наче той оголений провід, від якого відчувається біль після дотику, та в моєму випадку біль аж ніяк не фізичний. Боротися, ось головне. Боротимсусь і битимусь кулаками в твої замуровані двері, допоки не втрачу себе.
А ти все ходиш там за дверима... Ходиш і не відчуваєш наскільки необхідний.