Ми живемо, виконуючи «завдання», ставлячи нові «цілі». Обираємо спосіб життя на період «виконання». Згадуючи все, що було виконано, скільки разів змінився я сам, скільки разів змінювалося оточення. Не впевнений, що це я, моє життя. Ким я став? Чи ким був? Чи хто я є? Завдання виконані, як завжди. Чи сталося ще щось, наприклад, власне зі мною?
Молодість – впевненість, відсутність сумнівів. Сумнів – це можливість порівняти, наприклад, минуле і реальне. Молодість… Яке минуле? Минулого ще нема. Порівнювати нема з чим. Ось вам і відсутність сумніву.
Впевненість – прогрес, дійство, результат. Саме тому у цей період я обирав «завдання», пов’язані з рішучими діями. Прокладання первісного «розвідувального маршруту» у часовому просторі. За мною, за моїми маяками йшли вантажні транспорти. Задля раціонального використання ресурсу, транспорт повинен обов’язково мати карту маршруту: з градусом нахилу і розрахунками входження в тунелі часу під даним кутом, враховуючи довжину транспорту, фізичну масу і задану швидкість пересування. Найскладніші «цілі» були тими, коли просторово-часовий проміжок між мною і транспортом, що йде слідом, був максимально обмежений. Моя помилка могла бути результатом сходження з курсу багатосоттонної маси. Повернути на маршрут цей об’єкт вимагало багато додаткових зусиль, великої кількості служб і енергетичного ресурсу.
Ніколи не знав з власного досвіду і не чув від інших про такі випадки. Але проходячи фаховий курс провідника, це було для нас на кшталт червоних прапорців для вовків у часи давні й далекі. Такого статися не повинно було ніколи і за жодних обставин. Розрахунок оптимальний завжди.
Пам’ятаю розрахункові параметри, номери транспортів, амплітудні синусоїди кривих переходу з лінійних часових шарів у площинні і далі у просторові. Коефіцієнт похибкових обчислень змінення ваги в момент переходу часового кордону. Все, що стосується цифр, технічного реагування на поточну ситуацію, пам’ятаю все до останньої цифри і штатної дії. Чомусь з’явилися спогади, але в них не можу згадати жодного обличчя. Жодного обличчя пілота транспорту, жодного обличчя штурмана, жодного обличчя синхронізатора часового переходу. Навіть власного «другого» (так ми називали «стажера»); він паралельно копіює всі мої дії з розривом в мить часу. Не думаю, що мене треба контролювати, але так було завжди. Можливо, у нього – інша функція, не зрозумію яка.
В цей період я не хотів ніде затримуватися. Я вважав, що не хочу бути затриманим ніким і нічим. Мій поспіх і постійна діяльність у вигляді прийому оперативних зведень, вирішення питань на ходу, однією рукою тримаючи кермо «прокладача», другою керуючи встановлення наступного маяка. Це було моїм життя, до якого я звик. Воно робило мене тим, ким я був. Був я аж ніяк не найгіршим, але й не єдиним. У цей час пропорційна «відносна» моєї «порції» була такою: радість – 20% (завдання були не прості, було чому радіти після завершення), творчість – 30% (постійна необхідність прийняття миттєвого рішення з огляду на обставини, шанс лише один), фізична – 40% (темп виконання виснажливий), самозбереження – 2% (незмінний), час – 4% (незмінний), стабілізація – 5% (залишкова, достатня).
Якось вибрав іншу «ціль». Реанімація кисневого генератора колоніальної системи штучно створеного середовища на господарському «подвір’ї» повсякденного застосування. Зміна штату «подвір’я» збігалася (звісно) зі строком технічного обладнання, профілактичних дій згідно з розкладом.
Ніколи раніше не перебував на одному місці більше двох діб. Уперше моє «завдання» зумовило осіле життя – 23 доби.
Я став свідком чогось. Штат «подвір’я», що підлягав заміні, своїми діями змусив мене про щось замислитись. Мою увагу привернула несхожість рухів мешканців «подвір’я». Окрім ефективних і навчених, я б їх назвав сповільненими, хоча часу на виконання операції йшло стільки ж. То ж вони були не повільніші, а інакші, більш амплітудні, без різких кутів, вибухових початків і різких зупинок. Втома, звична для мене як необхідна складова якісного виконання, у них змінилася тихою постійною, достатньою напругою. Очевидна присутність слабкоконцентрованої радості. Іншого терміну, беручи до уваги вираз обличчя, підібрати не можу. Не та радість, що отримував я у вигляді 20% після завершення. Вона не була ресурсом, що мав об’єм та межу використання. У них це була постійна складова.
Ще одне спостереження. Я б сприймав переселення як завершення одного етапу виконання заради початку наступного як необхідну послідовну. Жодних видимих проявів звикання, небажання рухатись вперед. Теперішнє поглинає минуле. Його фізичну форму, енергетичну наповненість, емоційну складову. Рухаючись вперед, нема чого залишати, нема на що озиратися, нема про що шкодувати. Якби я не був свідком цього переселення, у моїй уяві ніколи б навіть не народилося це поняття – «шкода залишати». Розумію, дивлячись на Них.
«Шкода залишати» – небажання прибирати руку від поверхні якогось предмету, відводити погляд від конкретної частини зовнішнього оточення, об’єкту, виконавця. Це мій власний висновок. Їхній стан був мною помічений і зафіксований, але він не був емоційно високого рівня, не був для Них болісним. Ще одна примітка. Згадував Їх я лише у множині. Їх було четверо. Кількість стандартно визначена для ефективного виконання при таких технічних параметрах «подвір’я». Ефективність співпраці не бралася під сумнів. Усвідомлення можливостей одне одного і необхідність допомоги в ситуаціях, що потребують цього (колективного вирішення) – все це не дивно. Але існувало ще щось. Перше, що спало на думку – кровні зв’язки. Проте вони ніколи не бралися до уваги при поєднанні окремих виконавців у співвиконавчі робочі групи. У нас це ніколи не було чимось об’єднувальним, це лише факт, що не є суттєвим. Мої власні родичі розкидані хто де. Всіх знаю як звуть, всіх пам’ятаю, але ні про кого не знаю нічого, як і вони про мене. Відчуття їхньої спільності не припинялося навіть під час відпочинку. Тоді коли єдине загальнооб’єднуюче співвиконання не мало сили дії. Саме стан відпочинку наштовхнув мене на розуміння поєднання. Яким чином? Поєднання вимагає ресурсу. Частки «порції», кожна з якої задіяна і вичерпується в момент конкретної дії, не могли споживати позавиконавчі стосунки. Єдина частка, що могла живити стосунки поза межами виконання «цілі», перебуває в стабілізаційній зоні.
Ще одне підтвердження цієї несподіваної думки. Враження обміну енергією між собою. Це неможливо. Наявність об’єму енергії запрограмовано планом виконання. Уперше виник здогад про існування внутрішнього автономного джерела. Єдине, де це можливо, там, де немає остаточного розуміння, як воно працює. Стабілізаційна зона.
Полишати місце виконання, хоч і «шкода залишати», але не болісно. Всі четверо дивляться у майбутнє разом і в одному напрямку. Їхні внутрішні індивідуальні бажання поєднують у спільні. Змінюючи місце виконання, кількість і комбінація співвиконавців залишається незмінною. Кожен отримує достатнє поповнення ресурсу окремо. Загальноспільне їх живить для подальшого. Що надає додаткову кількість енергії? На стосунки між одне одним. Це «щось».
«Щось» може бути як джерело тільки будучи частиною (якою саме не знаю) стабілізаційної частки «порції».
Це моє відкриття. Не можу бути певним. Не звик, що впевненість не дається ззовні разом з поповненням ресурсу. Впевненість одна на всіх. А ця – моя власна.
Сам собі не вірю, але ж я не сліпий. Все бачу на власні очі.
Як може стосуватися це мене особисто? Адже я лише кинув оком, – і в проміжках між виконанням щось помітив. Властивість, набута з часом, безпомилкове надання уваги найголовнішому. Важливе повз мене не промайне непоміченим.
Наробив висновків, що бентежать і навіть трохи лякають. Але коли я помилявся? Хочу згадати. Не виходить. Ніколи. Хочеш вір чи не вір, – не було такого.
Як я це назвав? «Важливе»? Уперше називаю так те, чого не розумію. Не бачу, не можу доторкнутися, надати характеристику, технічний опис, властивості, спосіб застосування, користь, сенс. Слова ні до чого. Опису не підлягає.
Моя четвірка вже поїхала. І давно. Я продовжую свою справу. Співвиконавець на цей об’єм завдання не потрібен. Отже, як завжди працюю сам. Як завжди… А подумалось про це тільки зараз. Що сталося? Четвірка? Чому? Невже теж хочу, як вони? От тобі! Хочу сам не знаю чого.
Робота якось ладиться. А що особливого? Як завжди. Ніколи не було інакше. Завжди все на найвищому рівні. Помилок не буває. Ресурсу достатньо. Розрахунок неправильним бути не може. Відчуття, що щось станеться, чи вже сталося… Як і коли не знаю, але відчуваю. Хто вміє себе чути? Ну, я то вмію, це точно. Точно? А як довго став уміти? Лишень мить тому.
Не очікую завершення «цілі». Щось підказує, що зміниться пропорційне відношення складової «порції» під час відновлення ресурсу. 20% щирої радості – забагато. Що з тої радості? Виконання як виконання. Емоційного голоду немає. Втома взагалі відсутня. Якість при цьому не знизилася ні на крихту. Щось живить. От знову це «щось», але в іншому розумінні. Ось тобі! Розуміння без пояснення. А нащо пояснення, коли розумієш? Пояснення – це як втовкмачування. Ще і ще… Поки не дійде. А якщо дійшло одразу? Саме собі. То й пояснення ні до чого.
Добре. Це мій теперішній стан. Не потрібно більше. Достатньо. Звідкіля взялося це добре? Що б воно не було, – добре.
В моєму лексиконі з’явилися нові поняття: «важливе», «щось», «добре». Вони єдині, які неможливо пояснити. При тому, що вони не потребують пояснень. А їхня важливість і цінність, певно, перебільшити важкувато. Вже звик до них. Хотілося б, щоб залишилися.
Зроблено все, що повинно було бути зроблене. Все працює як слід. Тільки так, не інакше. Прибудуть наступні четверо. Передам обладнання після реанімації, поповню ресурс, оберу наступну «ціль», і все по-новому, все як має бути, не інакше.
Прибули четверо. Вдивляюсь в рухи. Не такі. Обличчя як обличчя. Їм тут бути разом в спільному просторі 741 добу.
10.12.2014
ID:
543306
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.12.2014 20:32:53
© дата внесення змiн: 12.12.2014 20:32:53
автор: Pilgrim
Вкажіть причину вашої скарги
|
