21 квітня 200… року
Прокинулась я,коли на годиннику не було й сьомої ранку. Цього дня чекала майже місяць. Нарешті сьогодні така довгождана виписка. Речі давно зібрані під дверима. Муками повзуть останні години. Медсестра сказала,що лікар от-от прийде. Я мовчки сиджу на застеленому ліжку,дивлюся у вікно. Очікування – найнестерпніше відчуття.
Двері моєї палати відчинилися. На порозі з’явився лікар,з якоюсь незвичною усмішкою,оглядаючись довкола. Один єдиний підпис,побажання здоров’я та всього найкращого,і я вільна. Неквапливо закидаю спортивну сумку на плече,пошепки прощаюсь з медсестрою. У душі надіюсь,що сюди більше не потраплю.
Надворі володарює справжня весна,зі всіма своїми природніми атрибутами. Повітря переповнене надзвичайними запахами. Квіти,дерева – все злилося докупи. Йду повільними кроками,посміхаюся сама собі,нетерпляче ковтаю ароматне повітря. Дорога додому далека,але замість тролейбусу хочу пройтися пішки. Зараз для мене все навколо здається новим,досі небаченим.
Вимикаю стомлений від есемесок та іграшок мобільний. Нікого бачити й чути не хочеться. Невгамовно голосять пташки,грайливий вітерець лагідно торкає волосся на голові. Кругом усе світле та живе.
І я також жива.
14 липня 200… року
Сонячне проміння заповнило мою кімнату. Промінці швидко опанували письмовий стіл,доганяючи один одного і раптово зникаючи. У прочинене вікно дихало легкою прохолодою після нічної грози. Цього літа вона була першою,якоюсь мелодійною та рідною. Я слухала її від першого грому й до кінця,переживала,наповнювалася чужою досі для мене силою.
А потім голову охопили спогади,давно забуті нездійснені мрії. Ще через деякий час тіло моє палало від нестримного бажання. Справжнє божевілля панувало у душі. Не розуміючи на той момент нічогісінько,я знала й відчувала лише одне. Я хотіла тебе кожною клітиною свого тіла,воліла потопати від твоїх гарячих доторків і поцілунків,звабливого погляду та медових слів. Я шалено бажала тебе,проклинаючи себе за це.
Але вогонь той виявився сильнішим за мене. Хоча змагатись з ним і не збиралась,а просто віддалась…Твої міцні та ніжні руки бережно й лагідно гладили моє оголене тіло. Жадані теплі уста повільно спускалися від шиї до грудей,неслухняний язик грався з моїми сосками. Майже на виліт стукотіло серце,а тіло вкривалося дрібними мурашками від спокуси.
І коли губи твої покинули мій “заведений” клітор,ти ввійшов в мене глибоко й поривно. Брав мене жадібно,зухвало,та одночасно і лагідно,без поспіху. Кожний твій поштовх посилював те багаття,яке розгорілося у моєму лоні. Полум’я пристрасті полоняло і підносило нас аж до самого едему. А коли ти кінчав в мене,здригаючись від екстазу,то тримав мої руки у своїх долонях,щосили стискаючи їх… Господи,я б усе віддала,аби це було реально.
24 жовтня 200… року
Як швидко пролітають хмари. Підвласні силі осіннього вітру,вони мандрують безупинно по блакиті неба. Я могла б вічно спостерігати за цим досить звичним дійством,не відчуваючи втоми і не відводячи погляду. У такі моменти час,ніби завмирає. Зупиняються стрілки на годиннику,затихає все навкруги. І тільки напівпрозорі хмари,розправивши крила,ганяють по безкрайній синяві.
Зовсім випадково зустріла колишнього однокласника. Після останньої зустрічі нашого класу минуло років з шість. Відтоді й не бачились. Та за цей період нічого й не змінилося: як був Юрко тріплом і п’яницею,так ним залишився. Страшно зізнатися,що я”оце” колись кохала. Він зник раптово,як і з’явився,навіть не заплативши за столик у кафе. Впізнавалась його звична манера.
Після того довго сиділа на лавці біля під’їзду. Тихе осіннє надвечір’я поступово огортало своєю прохолодою. Під ноги падало кленове листя,неохоче зриваючись з кремезного гілля. Повільно стелилась багряна доріжка,немов вишитими коврами вкривалась земля.
Такі хвилини змушують замислитися над сутністю свого буття. Адже це саме листя так схоже на роки,що відходять все далі і далі. Воно опадає,гниє,замальовуючи ще одну сторінку життя.
… Закінчую філософські роздуми.
…Темніє.
…Сьогоднішня ніч буде холодною.
