|
Спочатку був ліс. Все цвірінькало й грало,
Дерева стояли в зеленім цвіту,
Гілками й листами весну зустрічали,
Як дівку палку й молоду.
Водиця у річці лилась і крутила,
Прозора дзеленчала гладь;
Струмочком, як промінцем вилася й била
Та й пісню свою затягла.
Журчала, пручалася, скиглила, нила
Крізь камінь б’ючись за життя
До того, як стежку собі проробила
У жваве й співоче буття.
Збігалися звіри до того струмочку
Водицею вмитися й пити її,
Сповзались комахи із різних куточків
І птиць налітали зграї.
Усе тут немовбито вийшло із Раю,
Щоб Рай оселити на нашій землі.
І навіть повітря підлещує з гаю
Думки й сподівання про те запашні.
А десь на галявині вижато з сонця
Ласкаве проміння – квітки польові,
Як очі в дівчини прядуть крізь віконце –
Волошки дзвенять голубі.
Ще тут коливаються білі билинки,
Ромашки, барвінки, полин, сон-трава,
Сонливо підводять зелені стеблинки
Кульбабки, чабрець, мурава...
Вони між собою шепочуться стиха,
Що їх не зів’яне краса,
Що вік не побачить раптового лиха
Незаймана воля рясна.
Квітчайтесь, дівчата, поки є те диво,
Поки є, що в коси вплести,
Поки Земля наша зелена й вродлива
І душу є де відвести!
Дедалі все нижче схиляється вечір,
Вже вітер гуляє по вільних степах,
Темнота спускається, наче на плечі
Дівочі, мов хустка по ніжних руках.
Вона обіймає і ніжно лоскоче
Зелене багатство лісного скарбу,
Немовбито коси дівочі тріпоче
На лагідним теплім вітру.
Аж ось прокидається знову природа,
Вже літо її зустрічає красне!
Невпинний рух дива, небачений зроду
Під небом усміхненим. Сонце ясне!
Птахи знов співають у кронах про світло,
Що весь ліс огорнутий ним постає,
Що кольором рідкісним, різним привітно
Хмаринка у небі до них заграє.
Сріблясте мереживо! – то павутиння
Застигло між двох білостовпних тополь,
Лише вітерець легкодухий полине –
Йому тільки знятися з місця дозволь!..
Дівчата, дівчата, вбирайтесь благенько
Та швидко по ягоди в ліс, по гриби
Бо час сього дива, на жаль, коротенький –
А ми неуважні до нього завжди.
Настала вже осінь. Листопад кружляє,
Залиті стежини осіннім дощем,
І ліс, мов під воду, у сон поринає,
Щоб стати мовчазним, німим глядачем.
Птахи вже покинули рідні домівки,
Не чутно і голосу диких тварин,
Дерева спустили додолу голівки
Та й гнуться під вітром скаженим, сирим...
І все ж та осіння картина потайки
Все одно леліє душевне тепло,
А серце скуйовджують подумок зграйки:
Живи, бездоганна красо!
Минає у лісі іще одна нічка
І дні проростають корінням,
А там вже й зима котить холоду бричку
Мете по стежках хуртовинням.
Галявина біла, немов наречена,
Під снігом, неначе від щастя тремтить.
Земля після спеки суха й попечена
Тепер досхочу може спрагу втопить.
Оголені чорні дерева на варті
Боронять морозний зимовий спокій
В строю, наче шани найвищої вартий
Надійний завжди вартовий.
На білому небі вже кволе проміння
Розсіє останнюю силу тепла,
А далі надійде глибоке смирення
До того, як прийде весна.
А чи вона прийде? Якби ж то побачить
Хоч раз ще зелені дерева в цвіту!
А що, як природа цей раз не пробачить,
Що люди руйнують її, молоду?!
І кожного дня все частіше питання
Лунає: чи буде наступна весна?
І кожного разу блідим сподіванням
Природа у відповідь нам відказа.
Ой, людочки-люде, заплачемо гірко
Колись через те, що образили ліс,
А діти заплатять ще більше, повірте,
За те, що сей острах над лісом навис.
Був ліс... І була найщасливіша днина,
І звірів скрізь чутно було голоси,
А потім... А потім з’явилась людина
І ліс почав швидко збуватись краси.
У лісі вона ненажерливим звіром
Винищує все, що належить не їй,
Не знає вона ні обмежень, ні міри –
Усе підвести їй потрібно під свій
Вимірник, і того не стане кнуру,
Що жолуді їсть, ще й коріння
Підриє копитом під примхи й чвару,
Зруйнує за власним велінням.
Вона, як той вовк, на беззахисну жертву
Зубами скрегоче, аби не втекла;
І кожної миті хапається зжерти,
Почувши дух крові – питиме до дна!
Якщо не зарадить – замруть на століття
Тварин і птахів, і рослин голосів.
Великі міста, мегаполіси сміттям
Забруднять і винищать безліч лісів!
Підуть у нікуди широкі простори,
Малюнки лише збережуть їхній вид.
Відходи заводів і фабрик спотворять
Людського життя та здоров’я плід.
Дівчата і хлопці, братайтесь сьогодні,
Рятуйте сьогодні майбутнє своє,
Бо завтра вже будуть пустелі безводні
У річках, де вчора вмивали лице!
Де звіри учора пили ще водицю –
Там завтра вже буде отрута і бруд,
А в полі, де дівки квітчали косиці –
Рослини й квітки тракторами зітруть!
Де кожного року, у будь-яку пору
Дерева легені Землі боронять –
Там завтра – пеньків нескінченнеє море,
Що чорними плямами мовчки стоять.
Якщо не врятуємо зараз природу,
То сплатимо дорогу їй ціну:
Почнуть висихати й труїтися води,
А дим все повітря затягне в пітьму.
Ефект парниковий, озонові діри,
І посухи, й повні, кислотні дощі –
Усе це над людством займеться у вирій,
Як вища образа природи душі.
Вовки, а не люди, що гублять природу,
Що задля наживи вбивають її!
Нажива... випалює душу народу,
Як чорний вогонь пожирає ліси.
Не будьмо вовками, бо ми ж таки люди,
Давайте сьогодні ставати людьми,
Бо завтра нам лихо великеє буде,
Тому що ми лісу усі дітлахи!
13-14 березня 2010 рік.
ID:
269909
Рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата надходження: 12.07.2011 21:55:48
© дата внесення змiн: 12.07.2011 21:55:48
автор: Олеся Василець
Вкажіть причину вашої скарги
|
я б відніс в рубрику екологічний ліризм, але такої нема
