Нападає хандра від безсилля
І не хочеться суму, але,
Ця душа як під вітром бадилля
Коливається рвучко і зле.
Душа прагне у небо злетіти,
Поза хмари, де сонце сія!
Та не крила, а зламані віти,
Піднімаю знесилено я.
Ти десь там, моя мила і ніжна,
Ти десь там, куди я не прийду.
Серед літа нам важко і сніжно
Бо долаємо разом біду.
Ця біда намагається стерти
Радість руху, життя повноту.
Нам ще рано скорятися смерті,
Коли гілка твоя у цвіту.
Нам ще рано весну забувати!
Знаєш ти, як я вірно люблю.
А тому і не смій піддаватись
І як можеш – борися! Молю!
Не дай, Бог! – якщо сили не стане
І засохне чарівне гілля,
То і я, - у ту ж мить, - теж зів’яну,
Бо відторгне коріння земля.
Я тримаюсь одною тобою.
А тому, у липневі ці дні,
Поруч серцем у цьому двобої,
Коли тілом не дано мені.
Знаю, - боляче! Чую, - нестерпно!
Шукай вихід, допоки ще є,
Хоч маленька можливість зіпертися
На той шанс, який доля дає.
І повір, нас недуг не подужає,
Хай не в сотню відсотків, та все ж,
Хризантемою в осінь квітучою,
Ти до мене, кохана, прийдеш!
18.07.17
Так гарно,хоч і сумно,Петре, що аж дух перехопило!
А у мене цвітуть гладіолуси
і наснагу дають для життя,
поборю ще життєві я фокуси,
хоч не йду, а повзу в майбуття...