– Захеканий кінь нісся полем чимдуж,
Вкрай розхриста́вши хвіст свій та гриву.
Тримавшись в сідлі, звис знесилений муж,
Краєм долонь голублячи ниву.
А ніч крадькома лине їм навздогін
В затінках хащ, ковтаючи днину.
Зрівнявся із вершником кінний загін,
Що злим язиком з тиждень пік в спину.
Аж раптом попереду зріс крутий схил.
Й нікому гримнуть «стій» вороному,
Що риссю здійняв в небо куряву й пил,
І зник з втікачем в безладі то́му…
…В цю мить відірвавсь від читання юнак,
Людство узрівши в образах твору:
– Це ж в нас гнів думок почуття стис в кулак,
А над любов’ю глузд узяв гору!
…Відчув віршувальник, що втямив хтось зміст,
В час занурень пера у чорнило.
І став словом зводить зруйнований міст,
Котри́м в ногу йдуть дух, душа й тіло.
18/07/2009
Дякую за високу оцінку!!!
