поема
Весняне сонце,мов вода,
Широку вулицю залило.
На ній циганка молода
Всім перехожим ворожила.
Все щебетала,та сміялась,
Тоненьким станом вигиналась.
Спідницями мела пилюку,
Та розганяла в місті скуку.
Щось шепотіла молодичкам,
І ворожила удовичкам.
Усім коханців обіцяла.
За те ,звичайно,гроші брала.
Казала золотити ручку,
Бабусям обіцяла внучку,
А як бажання не вгадала,
Спочатку,знов усе брехапа.
Та й не журилася з того,
В кишеню щось усе ж текло.
Веселу вдачу вона мала,
Тим і до себе привертала.
Та гарна видалась,нівроку.
Ще ж не минуло і пів року,
Як їй сімнадцятий пішов,
І грала в ній циганська кров.
Цвіли троянди на лиці,
Немов,купалась в молоці.,
Замішаному на червоній крові.
Летіли в боки тонкі брови.
Убрана була,мов принцеса,
Кофтину рвали тугі перса,
І руки дивноі краси,
Торкались довгої коси.
Очима дурників шукала,
Щось небувале їм гадала.
Просила руку їй подати,
Щоб краще долю відгадати.
Так і спій мала юнака.
В її руках його рука.
Летіла з язика вже притча,
Та подивилась у обличчя.
Зустрілись ояі чорні й сині,
І заніміли в цій хвилині
Циганки юної уста.
Вірвалась нитка слів,пуста.
Стояли вражені обоє,
Не володіли вже собою.
Очей відвести не могли,
У віч ність разом попливли.
В його втопилася очах,
І виринати не хотіла.
У серці музика бриніла.
Млість розтікалась у ногах.
Кудись поділися слова,
Лише дививсь у очі чорні.
Налякані і здивування повні.
Таке у снах хіба бува.
Змагались віра й безнадія,
І кожен з них себе питав:
-Невже збулась завітна мрія
І Бог любов їм дарував?
О ні,вже сумніву не було,
Шалено билися серця.
Святиться хай хвилина ця,
Що їх в житті не лроминула.
Так і пішли,рука в руці.
Минали площі й вулиці.
Ні, не шукали вже нічого,
Вони знайшли одне одного.
В гаю,над річкрю блукали,
І очі їхні милували
Тіл молодих квітуча врода,
Весни казкової природа.
Їх не торкнувсь фальшивий сором,
Ніч повінчалася із морем.
Невмілі руки,ще не сміло,
Шукали жар п`янкого тіла.
Уст молодих солодкий трунок
Зірвав гарячий поцілунок,
І закрутилась голова.
Земля з-під ніг кудись втекла.
У далечінь поплили зорі.
В його очах плескалось море.
У головах гойдалася калина
І стала вічністю хвилина.
Уста щось тихо щебетали,
Та руки ніжно обіймали.
Кохання спраглії тіла,
В безмежність,хвиля понесла.
І наче,зорі серед ночі,
В пітьмі горіли чорні очі,
Туманились,і знов ясніли,
Години йшли,та й пролетіли.
Весняне сонце освітило
Любов`ю зморені тіла.
Солодкий сон благословило.
У ранок ніч вже перейшла.
Нежданим подарунком ночі,
Тіні лягли під чорні очі,
А довгі полохливі вії
Ховали сну солодкі мрії.
Горіли полум`ям уста,
Чарівні перса паленіли.
На купі палого листа
Зім`яті спідниці рябіли.
З циганки зірванії поспіль,
Вони творили скромну постіль
Двом юним постатям струнким
На листі прілому,п`янкім.
Циганка,раптом,стрепенулась
Швиденько встала,одягнулась.
Устами милого торкнулась,
У табір лісом подалась.
Чудово викладений матеріал, глибоке розуміння психології героїв!
На подиху однім, мелодія свободи.
Розкішний образ анімальної природи.
І кожен персонаж, не відаючи сам,
Іде шляхом, що так знайомий нам
2 Петра 2:12-15 " Ці люди подібні до нерозумних тварин, які народжуються для того, аби їх зловили і погубили, що є цілком природним. Вони зневажливо висловлюються про те, чого не знають, і тому будуть знищені на своєму згубному шляху. Цим вони стягнуть на себе лихо — заплату за своє лиходійство.
Вони отримують задоволення від того, що протягом дня віддаються розкошам. Вони — як ті плями й вади вони знаходять величезну насолоду у своїх обманних вченнях, бенкетуючи разом з вами. Їхні очі повні перелюбу; ці люди не можуть стриматися від гріха і зваблюють нестійкі душі. Серце їхнє привчене до пожадливості. Це прокляті діти. "