Зима – то не лише сніги.
Не тільки час, коли на річках крига.
Але для мене, навіки,
Й той час, коли Тебе зустріла.
Коло брата Ти стояв, як ангел.
Розмовляли, посміхались, я мала підійти...
Але злякалась, і сховала ватман,
Що мав за ним мене впізнати Ти.
І повернулась знову за хвилину.
Мені хотілось так знов бачити Тебе...
Було вже пізно – на зупинці ні людини...
У мене ж з того часу серце – не моє.
Тобі про страх писала свій у qipi
І відчувала на собі провину...
Ти виявивсь занадто вже красивим,
Образ Бога на Собі носив Ти.
Неначе світло з Твого серця опалило.
А я злякалась. Бо жила серед бруду.
Й не підійшла... Тоді ще зрозуміла:
Вже твоя. Й Твоя навіки буду...
А Ти мені пробачив. Все пробачив...
Живемо в трохи різних знов містах..
Час сплине швидко – будем знову разом...
Епітемію плачу я за свій страх...
