Вірш написаний давно, коли життя було зовсім іншим.
Від дідів та батьків знали про страхіття голоду, репресій, війни.
Хоч ці біди були позаду, але нас також виховували рабами,
безправними, слухняними, безголосими. Всілякими засобами
знищуючи почуття гідності, змушували безупину кланятись
партії за "щастя" жити "в необъятной Родине",.. де справжню
убогість існування ми і не могли оцінити, не бачачи інший світ.
Я не розміщала вірш на сайті, боялась, що він буде незрозумілим
для молодшого покоління.
Та хай знають, що були в нашій історії і такі часи,
коли люди жили серед пустих полиць і прилавків, коли про волю,
свободу слова чи виїзд за кордон не можна було й мріяти.
І нав'язувався такий спосіб життя тим же "братом", що приніс нам війну.
Невже з народження – й навік
в мені це відчуття провини?
Ті, хто рабом прийшов у світ,
прожив як раб – рабом і згине.
Бо це – діагноз, вирок це,
гіпнозу вплив. В підкірці, в генах:
"Я – винна!.. щось... комусь... аж ще
з батьківських екстра-андрогенів".
Втовкмачували з ранніх пір,
що Родінє довіку винні.
Незгодним – каторга... Сибір.
Всі завинили з пуповини!
І, вибачаючись, жила,
всім заглядаючи у вічі.
В когось не ладились діла –
себе винила в тому... вдвічі.
... А навкруги – зухвалість, глум,
безправ'я, знахабніла влада...
В душі завис вселенський сум:
чому ж їм совість – не завада?
Що ж то за люди ми такі,
що на ріднесенькій землиці
всі живемо як байстрюки
безправні, безголосі, ниці?!
Випалюю з душі щомить
одвічне почуття провини.
Рабою змушували жить –
скінчилось. Досить! Я – ЛЮДИНА!
Десь приблизно 1985 рік.
прислухались. Але якісь зернинки таки западали в пам'ять, заставляли думати, аналізувати. 
