Надихатись весною до сп'яніння,
Напитися дощами до безтями,
Врости у тебе серцем і корінням,
Засолов'їтись світлими гаями
Так хочеться, що відчуваю небо
В своїй душі безмежно-веселкове.
А знаєш, я всміхаюся до тебе,
Мугичу щось наївно- сопілкове...
І говорю з тобою без упину
Про все на світі... навіть трохи більше...
Я б простелила хмарку, мов перину,
Лягли б з тобою і читали вірші,
Дивилися б у пролісковий вечір,
І лоскотали б вітрові за вухом,
А ти б тихенько обійняв за плечі
Мене, ту жінку, що уважно слухав...
І в ніч ввійшли б, як у святе причастя,
І спрагу гамували б аж до ранку...
Напевно, це і є жіноче щастя —
Чиєюсь бути... бути до останку....
це і є - неймовірної Любові - про її величність Душу Жінки!
і звіснож, - про любов, що називається коханням, про любов, що є життям, про любов, що дихає у мріях душі її - майстрині слова і настроїв!
весняного тобі, і щоб все - і навіть більше!! - збувалося у днях!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Весна пробуджує не тільки природу. Здається, що і душа оживає...
Касьяне, вибач мене таку незграбу, я випадково видалила один твій коментар...