В далекій савані, де спека щодня
Стоїть на засохлій рівнині,
Розказує друзям своїм левеня,
Що взимку дощі ідуть сині.
І слухає зграйка маленьких котів -
Ще левами стануть не скоро -
Як шторм голубий в небесах хлюпотів
І падав у кратері Нгоро.
Роззявивши ротики, тихо сидять
На сонечку діти звірині,
В думках уявляють як хвилі шумлять,
В озера спадаючи сині.
Аж раптом, буває, верхівки дерев
Здригнуться від окрику тата.
Гарчить на малечу розсерджений лев:
"Заткніться там, годі брехати!
Не котяться хвилі морські з висоти,
А падають крапельки сірі!
Затихніть, бо зараз начищу хвости,
Сопливі, дурні іще звірі!"
Малята на ноги і ходу мерщій -
Подалі від грізної зграї...
І знову розмову про сині дощі
Одне з левенят починає.
Бо хоч і сліпими родились вони
В останні пориви циклону,
Є все-таки досвід життєвий у них,
Знання дощового закону.
Он озеро синє, і неба блакить
Розкинута зверху над ними,
А значить, і дощик зимовий шумить,
Краплинками йде голубими.
І хай скільки хоче гарчить із кущів,
Про сірі доказує тато,
Не хочуть таких непотрібних дощів,
А ждуть голубих левенята.
