Коли зачиниш за собою двері,
Не озирайся на прощання, йди.
Пекучим болем зринуть на папері
Твої ще теплі тліючі сліди...
І не розквітне вишня посивіла,
Коли прийде заквітчана весна.
Я стільки слів промовити хотіла,
Та обірвалась зрадницьки струна,
І вже на поклик мій не обізветься...
Зима в душі, за вікнами-зима.
Скільки зірок на небі твого серця,
Та для моєї місця там нема.
геніально! ні, не меланхолійно -- тут сила понад власні жалі -- любити ІНШУ людину навіть услід... до таких, як ваша ЛГ тут, -- обов"язково повертаються... стан передано бездоганно і достеменно... мудрість, любов, печаль... здібність відпустити з миром -- це велич душі, не зважаючи на пекучість слідів, що залишаться на папері (та й не тільки)... а фінал -- просто шик! вітаю...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви вірно зауважили,Валю:відпустити того,кого дійсно цінуєш,дуже непросто.Це самопожертва,самозречення...Дякую Вам за розуміння і за щирість Вашу душевну!
Рада,що Вам сподобалось! 
Щиро вдячна! 
