Перестиглих зіниць неземне, ледь помітне тремтіння.
Зубожіла душа наче тінь, наче двері у ніч.
Ти впадеш горілиць щоб у небо вростати корінням,
Щоби стати секундою серед небесних сторіч.
Цей німий зорепад-передвісник чекає на осінь,
Щоб холодними грозами серце скорити собі.
І судомити кров. І по тілу розходитись потім,
Щоби бути тобою. Щоб осінню бути в тобі!
Заплітай у вітри свою душу, заплутуй стрічками!
У свій Всесвіт впусти наполохану зграю птахів.
Щоб крізь долю мою протягнутися сумом-роками
І повільними краплями в серце стікати з дахів...
Класно вам, а я писала років з 10 приблизно до 17, а потім до 24 була перерва і як на мою думку попередні твори чомусь були набагато вдаліші ніж тепер.
Олександр Гриб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
можливо просто так здається.
У мене навпаки- старі вірші ніби не мої, багато з них вже зовсім не подобаються. Але ж так і має бути, ми ростемо, змінюємось і разом з нами змінюється наше сприйняття навколишнього світу)
У вас це так гарно виходить природжений дар. Мабуть постійно щось пишете?
Олександр Гриб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую)
пишу коли приходить натхнення. Можу не писати 3-4 місяці, а потім за день написати 5 вдали віршів. а можу писати стабільно 1-2 вірша у день протягом тижня. От так от
дякую)
