У літнє надвечір'я пірнаю, як в безодню,
Ковтаю теплий вітер у самої води,
Черпаю, як в оазі, чисту воду прохолодну,
Пірнаю в освіжаючі рятуючі сліди
Живильного єства блакитних хмар, у їхню сутність...
Пірнаю і зникаю, як в утробі загублюсь.
Для мене - щирий дар з можливістю забутись...
Шкода, немає зябрів... Ой, шкода, бо ще втоплюсь...
А так - пірнув би в річку, чи занурився би в море,
Блукав би потаємними доріжками глибин.
І в цілковитій тиші у безкрайньому просторі
Вбирав би кольори підводних чарівних картин.
Русалкам дарував би оберемки дивних квітів,
А ввечері із ними б на камінні поспівав
І знов вбирав легенями бурхливо-теплий вітер,
Я б випив теплий вітер, ще й з собою би набрав...
До ранку споглядав би, як ховаються планети
Та сяйво полохливе розчиняється в воді,
Як вранці пташки створюють на новий день сонети,
Народжуються росами краплинки молоді
Та віддають життя своє новому дню та Сонцю:
Яскравість для Світила, а водичку для дощу...
Залишився б я там, але проміння б'є в віконце.
Хвилинку поблукаю і... вже сон свій відпущу...
Бо ж треба вже пірнати в вир свого життя та світла,
Творити, жити, змінювати, краяти серця,
Душею відчувати не свої літа, а літо...
Те літо у душі, яскраве літо без кінця.