Пішов Андрій, пішов від хати,
Не просто так пішов,
Не за бажання воювати,
Пішов щоб Землю Рідну від рашистів захищати.
Вклонився Матері, сказав дружині, я тебе кохаю,
Дітей люблю і щиро обіймаю..
Десь там трощив кацапів, не ховався, сміливо бився,
Робив свою роботу, не боявся й не лінився.
Та на війні буває смерть і лють,
Трапляється що і героїв вб'ють...
Отож, прийшли до матері солдати,
Й закриту домовину занесли до хати.
Та й кажуть, відкривати дозволу немає,
А хто таке заборонив, ніхто, сказать не знає.
А мати, що вам людоньки сказати,
Вона ж хотіла сина обійняти.
Вона на світ оцю пустила плоть,
Нехай там буде лиш його частина,
Отож, невже не взнає мати свого сина ?
Тож жінка каже, самі відкриєте, чи я візьму до рук сокиру,
Щоб плоть свою побачити та й уклонитись сину.
Те що побачила, а краще б і не знала,
Щоб там не було, вона його впізнала.
Герой потрощений лежить, кістки й частини тіла,
Побачивши синочка жінка враз зімліла…
Я не пробачу всім кацапамбидлу, й путіністам,
На вас ці смерті повисли як намисто.
Тисячоліття будете собаки відмиватись,
Щоб із людьми дозволили вам знатись.
Ті матері із рук сокир не кинуть вже ніколи,
Хіба що з плеч кацапських полетять голови .
Амінь.
Небайдужий.
Травень 2023 року.
