Вісімнадцятий день тридцять п’ятого серпня…
Більш третини століття за плечі лягло.
Чо́му ж серце щемить так пекуче й нестерпно?
Що було, а чого не було?
По-дитячому я, мов до сонця, тягнуся,
Коли мама дарує тепло своїх рук.
Та померли уже дідусі і бабусі.
Ні для кого я більш не онук…
Знав безгрішшя й достаток, повагу й зневагу,
Не ховався за спини, не ліз на рожен,
А однак – не зберіг у душі рівновагу
І її не встановиш уже.
Ніби й міцно стою на землі нашій грішній,
Поряд друзі мої, не боюсь ворогів,
Та схиляю чоло у зажурі невтішній:
Рано батько пішов. Не дожив…
Знав кохання жінок і терпку, як ожина,
Їх відмову в коханні, якого жадав.
Поза тим – ледь не втратив повагу дружини
І чомусь Бог дітей ще не дав.
Що багато позаду уже – розумію,
Що минуле не зміниш – збагнув поготів,
Але досі радіти життю не умію,
Як ніколи до цього й не вмів.
Щось пора по собі, треба чимось про себе…
Пнуся вгору щосили, живу – як біжу.
Та, спинившись, питаю: кому воно треба,
Щоб я швидше дійшов рубежу?
І думки про майбутнє – сумні та невтішні:
Як знайти сенс життя? Чи він є? А між тим…
А між тим – я все рідше буваю у Ічні,
Де моя пуповина, мій дім.
Хто розсудить мене в суперечці з собою?
Часу жаль, люди брешуть, ікони мовчать.
“Це лише тридцять п’ять”, – промовляю з журбою
І всміхаюсь: “Уже тридцять п’ять…”.
2012р.
Ей богу, очень сильное и тяжёлое произведение. Похоже на покаяние. Правильно выплеснутые эмоции дорогого стоят. Вам это удалось, автор. С прошедшим грустным праздником. Долгие лета да острого пера желаю вам искренне. Есть лёгкие недоработки, но они меркнут на фоне ваших мыслей. Спасибо.
Олександр БУЙ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00