НЕДОЛУГІСТЬ, ПАНЕ МАЧУЛО! (або дещо з етики і… поетики)
З приводу однієї публіквації*
(оригінал, із чого "розгорівся сир бір" можна
знайти при великому бажанні саме тут -
дивись розділ дискусія:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732316&pg=2#commentshttp://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732316) - сам вірш «Пересичення чи недолугість?*
Весь світ сьогодні одягає вишиванку,
йому ж сомбреро й сарі подавай.
Це що, чергова звичка, забаганка,
чи переситились своїм, дідівським вкрай?
Не так давно самих себе ж боялись,
хто б знав, що нас чатує знов війна!
На рідній мові розмовлять стидались –
тепер гіркі плоди смакуємо сповна!
Дивіться люди, знову б не загратись
і не отримали новий голодомор.
Ще треба з Кримом і Донбасом розібратись,
та жалісливців вже лунає хор.
Одним набридли рідні вишиванки,
а інших нудить вже від шаровар.
Кричать „Амінь“ панове і панянки,
бо лицемірство зараз вже товар.
Сказав і свого слова не порушу,
хоча подібні й не по серцю мені чвари.
Погляньте пильно кожен собі в душу –
народ ми вільний чи овець отара?!
Richter, 08.05.2017
* Цей твір став наслідком (як вважає Ріхтер - О.У.)
полеміки відносно твору Олекси Удайка „Свічі скорботи“.»Наші буденні «клубівські» справи інколи «облямовуються» істеричними, повними обурення і гніву викриками окремих, вельми поважних та шанованих панів з приводу своє незгоди з манерою письма чи мислення тих чи інших авторів. Так сталося і з паном-товаришем Мачулою з приводу твору під назвою «Свічі пам ‘яті», де Олекса Удайко, мовляв, проігнорував такі, на думку опонента, «патріотичні» (додам, широковживані) образи як вишиванка та інші атрибути української культури і побуту, а використав щодо черешні, що осипалась своїм цвітом, сарі – елемент індоєвропейської культури (до речі, історично спорідненої з українською) і побуду. Такої «крамоли» на українську націю не витерпів вельмишановний поет і "розразився" навіть гнівним пасквілем щодо тих, які у своїх творах використовують інші, не українські атрибути побуду та прикрас, як наприклад «сомбреро» (не тільки «злощасне» сарі), підозрюючи у відсутності в них достатньої дещиці патріотизму.
(Щоб не утруднювати пошуками цитованого «оригіналу», подаємо його на початку публікації як неоціненний епіграф!)
А ще обурює шановного опонента використання при викладі своїх думок і вражень слів, котрих він, бачте, не знайшов у підручному йому словнику… Як на мене, подібні «нападки» критикана нічого спільного з обґрунтованою критикою не мають, а нагадують дитяче пхикання суб’єкта, у якого відібрали чи не дали бажану іграшку.
Літературні суперечки були притаманні всім гуртам і спільнотам одного і того чи різних жанрів. Згадаймо хоча б дискурси серед українських літераторів початку радянської доби! Окремі з «диспутантів» оформляли свої «оригінальні» погляди, як і товариш Мачула, у вигляді своєрідних «памфлетів-мадригілів» слову – пародій, і гуморесок, а то навіть і відвертих пасквілів. .. Та то були професіонали…, на творах яких ми вчимося уму-розуму і по цей час. Ми ж тут аматори-ремеслюки, які мають окрім свого хобі ще й професії для заробітку на хліб насущний. Між тим, і для нас, любителів-графоманів, важлива древня мудрість: «Платон, ти друг мені, та істина дорожча» .
Так ось, про істину! В науці є такий нерушимий принцип: не відкривай америк, горе-колумбе, або не твори велосипеда, кулібін…. А коли вже щось учворив, то зроби відповідне посилання (компіляція). Крадіжка чи «переспівування» ідей чи результатів без відповідного посилання жорстоко карається… забуттям недобропорядного автора… А як не цитують тебе, то не маєш і відповідного наукового іміджу… та нових наукових проектів. Відтак будеш вимушений іти на базар… торгувати «сёмками». Але то вже таке… Крайній випадок. І тут про відверту крадіжку ідей і фабул не йдеться. Я про інше, а саме: жоден автор, що поважає себе, не ризикне повторювати вже відомі істини чи образи! Бо мета науки – іти далі! Так і в поетиці: не втори – твори…Твори (якщо можеш, звичайно) щось нове, оригінальне. Один (просто - до слова!) недолугий критик на мій вираз «осиковим листом втикаюсь… у щастя» («Дві лініі долі») дорікав мене за те, що я, не маючи патріотизму, в даному разі не використовую «український символ» - калиновим листом! Я його в своїй правоті так і переконав… Він кинув мене в чорний список, а відтак сором’язливо (надіюсь!) прибрав звідти моє ім’я… Я ж не викреслив його з білого списку то тих пір, допоки він сам не зник з цього некошеного ним поля парнасового… В таку, приблизно, халепу на цей раз вскочив і пан-товариш Олександр Мачула, публікуючи свій «дружній шарж» під назвою «Пересичення чи недолугість?». Благо, що знак питання поставив… даючи право вибору читачеві чи виражаючи свою невпевненість в сотвореному… Я ж вибираю, друже, перше – недолугість! Бо пересичення, як бачу, тобі, пане-товаришу Мачуло, не загрожує…
Одним набридли рідні вишиванки,
а інших нудить вже від шаровар.
Кричать „Амінь“ панове і панянки,
бо лицемірство зараз вже товар –
вигукує Richter! Бідний Гедеон Ріхтер, взявся б за голову, почувши такі слова! Адже комерсант, як і його послідовник Байєр, швидко і з-не без користі для фармацевтики і своєї особисто розібрався б… як в українських вишиванках, так і «шароварщині» як напряму приниження значення українства в історії держави, яку ворожі Україні політики і «громадські діячі» типу Петра Толочка прагнули перетворити в бананову республіку, а українців-гопаківців-шароварників в ній – у «блазнів горохових». Та любимо ми, пане-товаришу Мачуло-Ріхтере, і вишиванки і шаровари як атрибутику українства і козаччини… Відтак не повторюємо як жупел щоразу і зі всякого і без всякого приводу (святиня ж!) всує! Ото ж: не втори, а – твори… Творімо нові образи і неологізми, відкопуймо та відслідковуймо слово призабуте, яке ще не блищить яскравим блиском через словесну мішуру суржиково-канцелярської мови, якою , на жаль, все ще послуговуються багато хто з нас і тут, на цьому шанованому сайті під назвою «Клуб поезії».
Але Олексу у нелюбові до вишиванок ніяк запідозрити не можна. Це знає і мій шанований опонент! Бо де треба, там одягає він себе (маючи три такі одежинки різного фасону й кольору вдома) чи розкішну природу і її співців і цей народний витвір:
Вже снігурі у крутих вишиванках
З ваз горобинових спогади п’ють …
В посвіт планети крокує не бранка –
Біло-криштальна божественна суть…
Йдеться про вірш «Білі одежі», який сподобався і цитованому «памфлетисту»… Бо взяв же якось у своє «Обране» … Чи, може, пропустив цей катрен? Мо’, спішив і не прочитав наступний, який стосується більш вагомих, ніж «снігурові вишиванки», закономірностей поведінки природи і людини, у тому числі і нас усіх – мертвих і живих?
Білі одежі сповідують люди,
Та не для кожного Бог їx дає –
За чорноту лиходіїв засудить:
Має панівне правління своє…
Дещо перефразувавши заключного катрена славнозвісного вірша вельмишановного візаві, хочеться як рефрен чи бренд для подальшої творчості кинути на суд читацький «основоположну» фразу нашої дружньої розмови:
Сказав – й свого я слова не порушу,
і ні до чого нам тут зайві чвари...
Пильнуй, поете, кожен власну душу
й паси достойно дум свою отару!
Тож не забуваймо і про почуття гумору, який так привітно, тепло і доброзичливо "скрашує" наше нелегке сьогодення!
Амінь, колего, пане, товаришу, друже!
З повагою…
до слова,
твій Олекса Удайко