У промінні надвечір’я,
наче все завмерло.
Сонце поглядом дбайливим
оглянуло землю…
Онде плачуть,там- радіють
невгамовні люди…
А ген там,нищать й руйнують
все, що наживали,
Інші ж крадуть, те, що до них,
ще не обікрали…
Тяжко сонечко зітхнуло
та за обрій впало…
…Які ж бо є ненаситні,
що не дай,все мало…
Лиш заглянути не встигло
в самотню хатину,
Де матуся все чекає
додому дитину.
Палить свічку у кутику,
молитви читає,
Дай же Боже із сонечком
й синок завітає,
Місяць-красень вже доріжку
йому вистеляє.
